неділя, 27 серпня 2017 р.

Останні роки життя Івана Франка

Сто років тому у Львові доживав свої останні місяці великий Іван Франко. Навдивовижу мудрий, замало не святий, він доволі погано по-людс... thumbnail 1 summary
Сто років тому у Львові доживав свої останні місяці великий Іван Франко. Навдивовижу мудрий, замало не святий, він доволі погано по-людськи завершував свій земний путь. Перед цим неждано-негадано помер його молодший син Андрій, велика батьківська надія. З розпуки і важкого психічного розладу від тієї непомірної втрати дружина потрапляє до психіатричної лікарні, надії на її одужання не було ніякої. Два інших сини воювали: Тарас – у війську Українських січових стрільців, Петро літуном - на Австрійському фронті, дочка Анна через війну «застрягла» в Києві, ніяк не могла повернутися через бойові дії до Львова від рідні.   Великий Каменяр залишається сам, як перст у величезній хаті. За ним приглядає шістнадцятилітній племінник Василько Франко – син брата Захарія, який просто таки випадково заглянув до дядька і змушений був залишитися біля немічного родича. Але його старань виявилося замало для одужання знаменитого літератора і філософа. Тому друзі письменника, одного зимового вечора приводять поета до шпиталю Українських січових стрільців. Казати б, поміж люди, аби прислуга притулку могла нагодувати відомого філософа, мислителя, приглянути за ним, підлікувати. Поставити на ноги, бо вже надто зле він почувався.     Зліва направо: Ірина Домбчевська, д-р Володимир
Щуровський, д-р Іван Франко, д-р Бронислав Овчарський   Іван Якович потрапляє до ласкавих, турботливих людей. Керуючою шпиталем була Ірина Домбчевська, тридцятилітня дружина доктора права, фахового захисника української мови Романа Домбчевського.   Пані Ірина громадська активістка, журналістка, організатор шпиталю і його розпорядник. Турботлива жінка і матір. До нестями залюблена в поезію Івана Франка. І тут таке щастя, не просто знати, спілкуватися з всесвітньо відомим українцем, потурбуватися про його. На поміч собі в опікуни поета Ірина Домбчевська гукає молоду медсестру Софію Монджейовську.  Ірина Домбчевська   Практично від Різдва 1916 року і до останніх хвилин життя Івана Яковича Франка (27 травня 1916 р.), Софійка, яку ще в шпиталі люб’язно звали Зонею, невідлучно знаходитиметься поруч з вічним революціонером. Вона його очі, вуха. І, звичайно ж, клопітлива медична берегиня. Я розповім вам мою версію того, хто ж була ця галицька дівчина, котра зненацька стала найближчою опікункою Івана Франка, яка її доля. Цю історію я збирав по крупицях і ось якою вийшла картина.   Софія Монджейовська, яку ще всі називали Зонею, народилася 1894 року, в селі  Кізлів  поблизу Буська Львівської області Галичини. Її старша сестра Михайлина працювала продавцем у книжковому магазині, який належав товариству «Просвіта» і знаходився у самому центрі Львова. У п’ятнадцятилітньому віці (1909 р.) дівчина перебралася до сестри і записалася на курси професійних медичних сестер, які успішно закінчила. Трудове життя починала в одній з міських лікарень Львова. Будучи патріотично вихованою в дусі поваги до рідного народу, до своєї Вітчизни, юна медсестра Софія Монджейовська ще 1913 року записується до одного з перших загонів Українських січових стрільців (УСС). Проходить вишкіл у  чоті  33 жінок-галичанок, яких очолювала Олена Степанів.. Завдяки медичній спеціальності, вже на початку 1915 року Зоня Монджейовська з загоном січових стрільців потрапляє в Карпати, на оборону гори Маківка, де українці ведуть запеклі бої з російськими військами. Тут молода сестра милосердя пройшла перше бойове хрещення, витягуючи з поля бою, надаючи невідкладну допомогу своїм побратимам. Вона не раз рвалася в саму гущу бою і на початку травня1915 року сама була важко поранена. Ворожий кавалерист ударив її по голові, але на щастя не прямим ударом шаблі. Дівчина потрапляє до захисту (так тоді називався шпиталь). Українських січових стрільців, який знаходився в домівці дьяківської бурси при вулиці Петра Скарги, 2а (тепер - вул. Є.Озаркевича). Надалі лікуючись, Софія Монджейовська доглядає за пораненими січовиками, надає їм професійну медичну допомогу, а через деякий час починає працювати медичною сестрою. На обличчі від баталії при горі Маківці у неї залишається помітний шрам. Грудневої днини 1915 року медсестру позвала завідувачка шпиталем УСС Ірина Домбчевська і попередила: маємо зустрічати особливого пацієнта.  На порозі виріс чоловік з юнаком, вони вели попід руки літню, виснажену хворобою людину. Зоня придивилася уважніше і замало не зойкнула: це був великий поет і письменник, філософ, учений Іван Якович Франко, портрет якого здавна висів у їхньому сільському домі. Поруч з образами. Від цих пір зміцніла після поранення січовичка Софія Монджейовська, за дорученням Ірини Домбчевської, стає персональним медиком ВеликогоКаменяра. Відповідальною за його життя. Медсестра буквально ні на годину не відходила від ослаблого через різні хвороби, сімейні незгоди останніх років життя поета. Надає постійну медичну допомогу.   З 1 квітня 1916  року, коли Іван Франко, відчувши наближення смерті, вночі, за сприяння сімнадцятилітнього свого небожа Василька Франка, потайки тікає з притулку січовиків додому, Зоня, відчуваючи особливу відповідальність за долю геніальної людини, перебирається до напівпорожнього помешкання Івана Яковича на вулиці Понінського. Переконує його, що понад усе в його складному фізичному становищі потрібно чітко виконувати приписи лікарів. Софія Монджейовська була поруч в Великим Каменярем до останніх хвилин його життя.     Похорон Франка   Після похорон І.Я. Франка, медсестра Софія й далі трудиться в шпиталі січовиків. 1918 року записується в Галицьку армію, а в листопаді 1918-го входить до складу перших загонів Української галицької армії (УГА), яка виступила проти нападу польських військ на Галичину. Разом з УГА Софія Монджейовська дійшла до Києва. Особливо жорстокий бій, в якому вона брала активну участь, відбувся всередині липня 1919р. поблизу міста Біла Церква Київської губернії, де УГА потрапила в оточення. Там відважна медсестра винесла з поля бою, перев’язала, надала необхідну медичну допомогу не одній сотні поранених бійців, врятувала життя сотнику Степану Гончару, який згодом став її обранцем на все життя. Там, під Білою Церквою, особливу мужність і вміння діяти оперативно, з найбільшою вигодою для справи медсестру Софію Монджейовську особливо відзначив Голова Директорії УНР Симон Петлюра. Він знайшов її на полю бою і вручив бойову нагороду від імені уряду УНР за врятовані життя бійців та командирів.   Після війни УНР  проти Радянської Росії, Софія Монджейовська та Степан Гончар повертаються в Галичину. Заводять сім'ю, в них народжується двоє дітей – Христина і Лідія. В роки Другої світової війни, мужня Зоня стає зв’язковою УПА, потайки від німців, а потім і від злочинців з НКВС і КДБ лікує повстанців, перев’язує навіть рани «Тарасу Чупринці» - легендарному Роману Шухевичу. Сотник УПА Степан Гончар, чоловік знаменитої медсестри Зоні, помер 1962 року. Софія Монджейовська відійшла за світи 8 червня 1975 року. 6 червня 1993 р., у Львові, в Музеї Івана Франка, у рамках відзначення  роковин смерті Великого Каменяра, відбулося вшанування двох славних українок - завідувачки захисту (шпиталю) Українських січових стрільців Ірини / Ірени Домбчевської та медсестри притулку и реабілітації вояків Софії Моджейовської. Вони, на скільки змогли, продовжили земне життя  геніального Творця й мислителя: під їхньою недремною опікою Іван Якович зумів ще Написати ряд блискучих поезій.   Під пошановком Ірини Домбчевської та Софії Монджейовської Іван Франко 8 лютого 1916 року творить вірша, який має назву «Приємний вид». Він починається словами: «Коли війна нелюдяна кривава на Мир переміняється…» В ледве живому, тремтливому тілі Івана Франка бурлить, явориться непереборне бажання припинення світової бійні. Тоді ж (3 лютого 1916 року, в шпиталі січових стрільців) народжується і поезія-присвята «Зоні Юзичинській». Критики кажуть, що цей вірш своєрідний тестамент, себто заповіт Каменяра молодим. Цілком ймовірно, що пружиною для його створення стало якраз ім’я Зоня, яким усі уславляли молоденьку медсестру, котра повсякчас турботливо опікувалася побіля поета. Аби не приписали посвяту цієї поезії саме Зоні Моджейовській, завбачливо зазначу, що Зоня Юзичинська – подружка дочки Івана Франка Ганни, з якою він часто спілкувався в яскраві дні безклопітного щасливого сімейного життя.         З тих трепетних часів опікунства Ірини Домбчевської та Софії Моджейовської за Іваном Франком у шпиталі Українських січових стрільців початку 1916 року залишилася ось ця рідкісна світлина. У центрі столу сидить хворобливий Іван Якович, поруч з ним (по праву руку) управителька притулком Ірина Домбчевська, а Софійка Монджейовська стоїть за спиною в керуючої шпиталем. Вона в білій, низько нап’ятій на обличчя хустині. Дівчина соромилася свого шраму на обличчі від ворожої шашки, поранення, яке отримала при обороні гори Маківки.     Олександр Горобець   Подзвінне Франкові: некролог Мить утрати завжди виявляє глибинну сутність явищ чи ж особистостей: вона неначе документує духовне обличчя постаті на тлі епохи. Особливо, коли йдеться про таку унікальну постать як Іван Франко. Війна наклала свій відбиток на світогляд і побут людей, тож самотність і безпорадність навіть такого генія, як Іван Франко, що змушений був тривалий час ділити хліб із вояками іншого фронту в притулку для січових стрільців, залишившись без родини, якось неначе б затерлася в суспільній свідомості: «На боєвому шляху України упав перший жовнїр першого ряду не з крісом, — а з молотом!», — зазначено у журналі «Шляхи». Франковий відхід, як травневий грім, збудив українську спільноту й поставив екзистенційне питання — ким же Він був для неї? Статті, спогади та хронікальні матеріали, що публікувалися на шпальтах української преси з кінця травня 1916 р. формують панорамну картину як основних етапів життя митця й ученого, так і його взаємин із суспільством. Бібліографію некрологів, вміщених в українських і зарубіжних часописах, зібрав Іван Калинович у «Шляхах» («Преса з приводу смерти Івана Франка (Біблїоґрафічна замітка)») з докладними відомостями про українські та зарубіжні видання, адже «сумні похоронні звуки луною пронесли ся по широкому світї, сповіщаючи всьому европейському миру про смерть «князя української поезії й науки». Серед українських видань — «Буковина», «Вістник Союза Визволення України», «Громадський Голос», «Діло», «Нива», «Свобода», «Українське Слово», «Шляхи» та ін., з іноземних згадано тут низку німецьких, польських, болгарських, чеських, хорватських часописів. Труднощі укладення вичерпного реєстру були зумовлені обставинами війни. Так, редакція газети «Свобода» (Джерсі-Сіті), надрукувала некролог аж 8 липня, зауважуючи, що ця сумна вістка дійшла до неї аж із чужих часописів, бо через воєнну завірюху навіть сумні звістки з рідного краю не доходять. Ефект дзеркальності створює некролог, опублікований у «Ділі»: на подвір’ї біля тіла Франка, що потопало у квітах, стояв поруч його портрет «у силї віку». Серед громади, що прийшла попрощатися, були діти, що знали «Лиса Микиту», і «мужі громадянської праці», соратники й ті, що не поділяли його погляди на шляхи розбудови основ української суспільності. Михайло Яцків вбачав відрадний факт у такій згуртованості сердець освіченого українського громадянства коло Франкової домовини та трактував її як прояв суспільної еволюції: «І ті непроглядні лави, що плинули тепер близько за домовиною, чи з далеких країв духом, се вже не та сама суспільність, що за наших молодечих часів, се нинї зорґанїзована, дозріла, незвичайно жертволюбна, може одна з найкращих суспільностий» («Шляхи»). Більшість часописів, що вшанували пам’ять Івана Франка, — це суспільно-політичні видання, тож структура некрологів, вміщених на їх шпальтах, є доволі подібною: короткий життєпис, перелік основних творів і наукових праць, відомості про видавничу та редакторську діяльність, працю на ниві політичної просвіти нації. Характерними рисами цих матеріалів є публіцистичний характер, емоційна домінанта та метафоризованість тексту. Так, скажімо, рядки із некрологу «Прометеєви України», опублікованого у «Вістнику Союза Визволення України», короткі, майже афористичні, дещо нагадують за формою відомі Франкові рядки про Шевченка, але з біблійними алюзіями: «Саме в пору, коли нам у землї обіцяній стати, Ти відійшов від нас»; «Ти любив Свій народ не тільки за його добру вдачу, але й за його хиби»; «Смерть перервала безпереривну нитку Твоїх терпінь. Одначе Твій дух витатиме між Твоїм народом, поки його життя». На відміну від суспільно-політичних часописів, у «Хроніці НТШ» підкреслено заслуги І.Франка перш за все на інтелектуальному полі. Редакція зазначала, що має намір подати лише коротку згадку про працю в Науковому Товаристві імені Шевченка. Зі зміною профілю товариства з літературного на науковий І. Франко активно долучився до співпраці в «Записках НТШ», «Етноґрафічному збірнику», і як редактор, і як автор наукових розвідок. Тому ця співпраця «творить окремий уступ» у його житті, хоча насправді різні сфери суспільного буття та їх пізнання так тісно переплелися у Франковій творчості, що неможливо їх «виламати» з духовної скелі, яка становить спадщину митця і вченого: «Праця, наука і борба — отсе життєва трильоґія Франка, яку полишив у заповітї для грядучих, а яка має принести воскресеннє України», — твердив Кость Левицький у надгробному слові, виголошеному на Личакові (текст його передрукували «Діло», «Свобода» й «Шляхи»). Автор некролога в газеті «Буковина» вводить феномен Франка-науковця в ширший контекст концепту просвіти: він «був і буде ще якийсь час тяжким мечем Божим на деяких інтелїґентів, що не люблять дїйсної науки, не люблять аналїзи й критики, хоч самі найлюбійше і найсмілїйше критикують та осуджують всїх і все». Водночас відзначено роль І. Франка як учителя молоді: він закликав її до праці й освіти, й після смерті будитиме наше приспане сумління і віщуватиме віру в краще майбутнє народу. Редакція теж подає коротку біографічну довідку та дуже поетичний опис похорону, констатуючи з жалем, але не без пієтету, що останні роки поетового життя були болісною трагедією: «Перетомлений, зломаний ходив поміж нами і волочив по землі свої зломані окервалені орлині крила». Автор лише побіжно торкнувся питання присутності (власне відсутності) на похороні греко-католицького духовенства, зауваживши, що воно делегувало лише одного сотрудника Успенської церкви о. Гургулу. Підвалини до з’ясування цієї складної моральної колізії, що в перспективі набула ширшого узагальнення в дискусії «Франко й релігія», заклав о. Юліан Дзерович у некролозі «Над свіжою могилою Івана Франка», вміщеному на сторінках священичого місячника «Нива». Вислів про те, що помер «найвизначнїйший сучасний поет не тільки Соборної України, але цїлої Славянщини», людина таланту та всесторонньої праці, рівних якій небагато в історії людської культури, не залишає сумнівів у тому, що автор високо цінував заслуги І.Франка на ниві розвитку української культури. Більш того, вважав проявом «доброго генія нашого народа» той факт, що українська громада намагалася вплинути на духовенство щодо його більш чисельної участі в похороні. Однак арґументи автора за захист категоричного становища греко-католицької Церкви опиралися на дві основні тези: послух церковним канонам і пошану станової гідності. Йдеться про розмежування особистісного й концептуального, людини й ідеї, бо й апостоли навчали, що треба боротися не проти тіла й крові, а проти «духа зла». Тому духовенство, за словами о. Дзеровича, не кидає каменем на свіжу могилу покійного, але й не може зіґнорувати той факт, що заснована ним Радикальна партія звела (хоч може й проти його волі) мало що не всю свою діяльність до боротьби з християнською вірою та «попівством». Арґументи для цих тверджень взято, зокрема, із некрологів, опублікованих у «Ділі» та «Українському Слові». Саме тому на похороні, де мали б бути«мітри, фіолєти, крилошани, пралати і цїлий рій духовенства — один священик і то аж за виставленєм відповідного лїкарського свідоцтва, що Франко, як людина в послїдних часах свого житя, умово хора не був одвічальний за свої вчинки…». Тож варто замислитися, на гадку автора, «у подзвінне Франкови», у важку й переломну хвилю в житті українського народу (а таких хвиль, додамо, у ХХ—ХХІ ст. було чимало), над тим, чи варто копати прірву між народом і його духовним проводом, бо ослаблення духовенства як частини національного організму ослаблює всю націю в час, коли її роздирають внутрішні політичні суперечності та зовнішні вороги. Тож не випадково в тій частині тексту, де йдеться про прикрі політичні реалії, біліють цензурні вилучення. Перспективи для єднання Ю.Дзерович, подібно як і М.Яцків, вбачав у тому факті, що за домовиною Франка ішли поруч лідери різних політичних сил — Кость Левицький, Кирило Трильовський, Олександр Барвінський, Микола Ганкевич. Це засвідчує, що є хвилі в житі народу, які змушують нас єднатися у одну велику родину. Під час панахиди співав чоловічий хор з 80 учасників, труну несли січові стрільці, а відкривала ходу українська молодь. Вулицями пливла незліченна кількість вінків від друзів, політичних і громадських організацій і товариств. З висоти тогочасся неможливо системно оцінити заслуги людини, потрібен був час, щоб розглянути всі його вірші, статті, літературні й наукові замітки, «які, мов із рога обильности, сипалися з під пера його», — зауважував Мирослав Ірчан (Андрій Баб’юк) у статті «Дещо про значіннє Івана Франка для нашого народу» у часописі «Просьвітний листок». Але вже тоді автор з певністю резюмував, зазираючи в майбутнє: з плином десятиліть стане очевидним, що Франко — це велетень думки, бо неможливо знайти якусь ділянку нашої наукової, літературно-мистецької чи суспільно-економічної роботи за останні 40 років, в якій не зустрілося б його ім’я. Це вклад у піднесення НТШ до рівня зарубіжних академій наук, систематичне ознайомлення українців із перлинами давньоукраїнської та світової мистецької спадщини, з новинами в різних галузях наукового знання і водночас чужих народів з українською культурою: «Словом, у Франку мали ми всестороннього вченого, котрий перед нами відчиняв усї двері, ворота й ворітця до цїлої Европи й перед цїлим світом показував дорогу до нас, до тої України, про яку світ був призабув». Це видання мало специфічну читацьку аудиторію й виходило у таборі м. Вецляр (Німеччина) як орган просвітньої секції Союзу Визволення України для полонених наддніпрянських українців — вояків російської армії, позбавлених від дитинства українського слова у школі та громадському просторі. Постать митця й ученого ставала для них своєрідним відкриттям і спонукала до глибшого знайомства з його творчістю зокрема та українською культурою загалом. Редакція часопису, сповіщаючи читачів про «невіджалувану» втрату, наголошувала, що в могутній духовній постаті Франка ми губимо один з найміцніших стовпів нашого письменства і єдине, що тішить нас у безмежному сумі — це твори, які він залишив нам і в яких відбилася вся його духовна істота народного борця за освіту й поступ українського громадянства. У часописі вміщено також статтю А.Полуботка «Іван Франко», увагу в якій зосереджено на питанні впливу Михайла Драгоманова на формування Франкового світогляду, із очевидною, щоправда, тенденцією в інтерпретації через пов’язаність імені поета виключно з поняттями демократизму, поступу й соціальної рівності, а з образом мислителя, який вказував на небезпеку тих суспільних процесів, які виходять «поза рами нації». Глибинністю такого розуміння позначений натомість спогад Василя Пачовського про візит у гімназійні роки до Франкового дому: ця зустріч навчила його бачити замість «своєї журби» журбу свого народу. Інший таборовий часопис — «Вільне Слово» у Зальцведелі (Німеччина) — подав некролог «По тяжкій втратї» за підписом Іван Невеселий із відомою алегорією про людину в човні, яка може плисти за течією або ж проти течії, сміливо долаючи хвилі та ведучи за собою інших. Українці в еміграції, незважаючи на перешкоди, зумовлені війною, теж вшанували пам’ять Івана Франка. Згадана вже газета «Свобода» (пресовий орган Українського Народного Союзу в Америці) подала, окрім некролога «Франко помер!», передрук відомої розвідки Степана Смаль-Стоцького «Характеристика лїтературної дїяльности Івана Франка», свого часу схвально оцінену самим Франком і опубліковану 1913 року з нагоди 40-ліття його літературної творчості. На тлі системності аналізу виділено чіткі проблемно-тематичні домінанти: окрім традиційної абсолютизації ідеї праці, відзначено уміння вибрати з європейської та світової літератури й науки найцінніше для збагачення нашої національної культури, основою ж добору названо високу освіту самого Франка як ознаку європейськості: «Що найкрасші квітки, які лиш денебудь в сьвіті зглянуло його бистре око, пересаджував він зараз на наш лїтературний і культурний пустар то чудовими перекладами з усіх сьвітових лїтератур, то умілим нащепленєм нових лїтературних напрямів, нових форм, нового духа на наших простеньких дичках». Вчений вважав Франка перш за все публіцистом у тому сенсі, що той завжди дбав про вчасну відповідь на «потреби хвилі» та «злобу дня», трактував взаємозбагачення як вимогу суспільної праці. Він одним із перших «торкнувся пензлем митця» душі інтелігента, коли в літературі майже всевладно панував селянин, і суттєво збагатив українську мову: можна без перебільшення сказати, що наша теперішня літературна мова — це мова Франка, — твердив він. Важливо й те, що С.Смаль-Стоцький не абсолютизує вплив М.Драгоманова на формування світогляду Франка, бо він, на його думку, «нїколи не належав до вірних тої реліґії», протиставляв догматизму партійності загальнолюдські цінності рівності, свободи й освіти. Таке критичне твердження загалом нетипове. Скажімо, редакція львівської «Свободи» твердила, що знайомство з М.Драгомановим показало Франкові шлях, який став шляхом усього його життя, більш того, шляхом українського народу. Учений торкався й складних філософських питань, порушених у поемі «Мойсей», що в міжвоєнний період стануть предметом гострих дискусій Серед франківських публікацій «Свободи» варто згадати й про передрук з «Кіевской Мыcли» спогадів Іларіона Свєнціцького. Навіть страшні воєнні кличі, що заполонили Європу, не потрясли так українські душі, як звістка про смерть найбільшого нашого письменника і громадянина, — зазначала редакція «Нового Житя» (Олифант). Розуміння ролі І.Франка змушувало визнати, що хоч багато визначних мужів скосила воєнна хуртовина, але жодна смерть «не заставила цїлого нашого народу до такої тяжкої жалоби, як тепер» в час епохальних суспільних переворотів і водночас надій для поневолених націй.  Приготування до похорону висвітлювала газета  "Діло", «Громадський голос», «Буковина», «Свобода» та ін. Характерною рисою публікацій у «Ділі» є намагання висвітлити співпрацю з Франком (у 1882-1885 рр. та після 1890 р.), з’ясування характеру цих взаємин на тлі тогочасних політичних процесів, формування нових орієнтирів. Опубліковані на шпальтах газети «Свобода» (Джерсі-Сіті) інформаційні матеріали містять хроніку вшанування пам’яті поета в Америці та короткий бібліографічний огляд публікацій п. н. «По смерти Івана Франка: голоси преси». Окрім некрологів, статей та спогадів у пресі друкувалися художні твори Франка: найчастіше — «Каменярі», пролог до «Мойсея», «Вічний революцьонер», а також вірші, присвячені пам’яті поета, наприклад «На вічнїй сон» М.Голубця у журналі «Шляхи», «На спомин Іванови Франкови» Д.Камінського в американській «Свободі» та ін. Вірш «Не пора» названо у «Шляхах» українською «Марсельєзою», хоча за мелодикою до «Марсельєзи», мабуть, ближчий «Вічний революцьонер». Неможливо охопити всіх видань, що відгукнулися словом пошани на смерть Франка, але ці публікації становлять особливий науковий інтерес з огляду на первісність емоції, адже межова ситуація, в якій опинилася нація, змушувала шукати точки опори, перш за все духовної, і такою опорою став для українців, поруч із Шевченком, Іван Франко, що перепливав на останньому човні море людського суму на руках січових стрільців, неначе передаючи естафету. Мар'яна Комариця   Прощальні вірші Франка Були оплески й брава Й не лиха була слава; Тепер того не стало, Та ніщо не пропало. Іван Франко. 1916 Рівно 100 років минає від тої миті, коли 28 травня 1916 року, о 4-й годині пополудні перестало битися серце творця «Каменярів» та «Мойсея».   Проте упродовж цих 100 роківбез Франка уявлення пересічного читача про творчість поета рідко коли сягало поза хрестоматійний мінімімум шкільної програми (радянської чи пострадянської – байдуже; відмінності між ними, на жаль, не надто великі…). «Гімн» («Вічний революціонер»), ті ж таки «Каменярі», кілька пʼєсок із «Зівʼялого листя», а останнім часом (за доби незалежності) – ще й «Не пора…» та пролог до «Мойсея» – ось і весь «джентльменський набір» зі сливе неосяжної Франкової спадщини, про який бодай щось відомо посполитій публіці. До цього надто куцого переліку можна додати хіба що вірш «Земле, моя всеплодющая мати…» – та й то лише тому, що уривок із нього вміщено на 20-гривневій купюрі… Тим часом Іван Франко і розпочав, і завершив свою літературну (та й загалом творчу) діяльність саме як поет. Його поетична спадщина налічує понад 1000 віршів, 10 поетичних збірок та півсотні поем… Про Франкового поетичного первістка – незбережений вірш «Великдень року 1871», присвячений памʼяті батька, Якова-коваля. Натомість до нашого часу дійшли написані тоді-таки, у четвертому класі Дрогобицької гімназії, найраніші віршовані спроби Франка – «задачі домові» «Опись зими» та «Опись святого Вечера». Поетичними акордами увінчався й фінал земної одіссеї письменника: на порозі відходу у вічність, коли давно вже замовкли проза і драматургія, його стомлені, покалічені хворобою руки майже до останньої миті продовжували виводити на папері ламаними, покрученими літерами нерівні віршовані рядки, утім, лише іноді сягаючи колишніх верховин творчого натхнення. Якими ж були останні вірші Івана Франка – його, так би мовити, прощальні поетичні твори? Якими почуттями були вони сповнені? Що тривожило чи, навпаки, звеселяло змучену душу творця на дорозі у засвіт? Яким був, в остаточному підсумку, фінальний «меседж» поета, його передсмертне «посланіє»? Про це – у цьому дописі. * * * «Остатня часть» земної дороги Франка видалася межово важкою. Понадсильна сорокалітня праця «серед зневіри й глуму» надламала духову потугу митця, і він у зеніті творчої зрілості – рано, надто рано! – «розпочав спадистий шлях до склону». «Страшенна катастрофа» потьмарила осяйний ореол світлого генія творця-життєлюба. Зі стоїчної етики «каменярського героїзму» зосталася лишень жертовно-мученицька складова, спромоги до активної боротьби «за чесне, праве діло» дедалі меншали, сили танули, і герой дії – homo agens – неухильно перетворювався на героя страждання – homo patiens. «Печать недужого духу» великою тінню лягла на Франкову творчість «смеркального» періоду. «Не беруся судити про вартість тих праць, – гірко констатував письменник у листі до Єлисея Трегубова від 30 листопада 1907 р. щодо власного тогочасного творчого доробку (зокрема, наукового – праці «Історія української літератури»), – та все-таки одно скажу, я вливав у них свою душу, старався виставити скрізь ясно і пластично те, що розумію і як розумію дану річ. Я працював одним тягом понад силу пересічної людини, поки моя сила не вичерпалася і я не став таким полуідіотом, як тепер, коли я стратив пам’ять, коли притупився мій зір і слух, зламалася моя енергія».  Іван Франко з паралізованими руками диктує секретареві свої твори Цю страшну, неначе б передсмертну, сповідь можна було б поставити за епіграф до останньої доби Франкової життєтворчості. 1908 рік, – за Франковим зізнанням, «рік, найстрашніший у моїм житті», – став моментом відліку «страшенної катастрофи» – тяжкої, невиліковної хвороби, яка відтоді вже не випустила зі своїх смертельних обіймів змучену жертву. Трагедія в хорватському містечку Ліпіку, де письменник перебував тоді на лікуванні (суд «духів» у ніч з 7 на 8 квітня 1908 р.), моторошно повторила окремі колізії Франкового «Похорону» і заледве не звела в могилу самого митця. Голоси ворожих «духів» (й, зосібна, чи не найголовнішого з них – «духу» Драгоманова, якого Франко вважав винуватцем своєї недуги) здебільшого не надихали поета на нові твори, а навпаки, притлумлювали його творчу спромогу: «Сей надзвичайний дар, одержаний мною з волі Провидіння, робив мені майже неможливим усяке думанє», – стверджував письменник. У листі до А. Черного від 5 жовтня 1910 р. Франко писав із цього приводу: «Зрозумієте, що в таких відносинах усяка літературна праця була б утруднена, навіть коли б не було того безприкладного завзятого переслідування з боку ворожих духів, котрі протягом усього того часу, крім найрізніших способів мучення моїх рук, переслідували мене і переслідують досі ненастанним криком, що не перестає ані на хвилю, ані вдень, ані вночі. Незважаючи на те, одначе, я не перестаю працювати, хоч мушу вибирати такі теми, які можна обробити, диктуючи». У цій статті ми розповімо про кілька останніх віршів Франка, що дійшли до нашого часу. Усі вони були написані у лютому 1916 року. Після того, вочевидь, знекрилена муза, ще не так давно така високолетна, вже не спроможна була здійнятися до вершин правдивого натхнення.  Тож саме ці твори можна вважати Франковим поетичним прощанням зі світом, з людьми, із земним життям. * * * Про обставини, серед яких народжувалися ці “правдиві Schmerzenskinder” (нім.діти страждання), написані «з уст духа», промовисто свідчать щоденникові нотатки автора, що супроводять польськомовні вірші «Сусід» та «Із театру італійської війни» (обидва датовані 19 лютого 1916 р.): «Ніч із д[ня] 18 на 19 лютий після кількох майже неспаних ночий задля тяжких припадків моєї слабости спав я зглядно дуже спокійно й будився після досить довгих перерв свідомости лише [sic! – Б. Т.] чотири рази. Першим разом, іще не було півночи, з уст духа, мого невідступного переслідовника, що має особливий дар говорити ненастанно, а властиво верещати по змозі голосно день і ніч, а себе, хоч був чоловіком, поляком, родом із Люблина, раз у раз називає Богом («Jestem ci Bogiem i nic ci zrobić nie mogę. Nie mam cię za nic zupełnie, wszystko ci jest do niczego», – се його улюблені звороти, адресовані до мене), я почув і затямив дословно ось яке глубокоумне оповідання <…> [далі йде невелика прозова оповідка та її поетичний варіант, перевіршований польською мовою: «W Italii w środku miasts…». – Б. Т.] <…> Прокинувшися другий раз тої самої ночи вже по півночи, я був під неясним вражінєм якихось слів, що в мене зложилися ось у який польський чотировірш, мов у телеграму [поетична мініатюра «I we Włoszech I w Doberdo…». – Б. Т.]». * * * Проте, на щастя, останні Франкові поезії поставали не лише під впливом кошмарних сновидінь та галюцинаторних візій, а й унаслідок глибоких філософських роздумів над сенсом життя. Прикладом цього  є поезія «Ще не пропало!» (датована 1 лютого 1916 р.): [І] Не раз думка гуляє По ярах, по долинах, Гриби в лісі збирає, Зависа на вершинах, Дише воздухом чистим, Смерековим бальзамом, Грає з сонцем огнистим Над обваленим трамом, Грає з мушок роями Над потоком журливим, П’є жадними устами З джерела чисту воду І вдиха прохолоду Вдохом довгим, тужливим. І дзвенить в душі повній Оклик той невимовний: «Чуй життя насолоду! Чуй себе тут щасливим». Але дійсність буденна, Хоч зовсім не злиденна, Хоч ту думку не гонить З її раю земного, Все-таки глухо дзвонить: «Обійдешся й без того». ІІ По ріці думка бродить, Рибку-блискавку ловить, На кленя поглядає, Як хвостом він майдає, Щупака тут підслуха, Як з-під берега жбуха Або як шмигнуть мусить, Шуваром поворушить, Чи на дні — о, відміно! — Сит лежить, як поліно. Інший раз, як забагне, З кореня мнюха тягне, Тягне й в сак заганяє, Бо інак не спіймає. Але дійсність сувора, Вдаремнять усе скора, Хоч ту думку не гонить, Слово тихеє ронить: «Бач, безсилеє тіло Чого ще захотіло! Бродів мало чи много — Обійдешся й без того». ІІІ Часом думка не в гори, А на народні збори, На засідання ради, На розправи громади Заблукає несміла, Чи нема їй там діла? А колись там тривога Була й слів перемога, Були оплески й брава Й не лиха була слава; Тепер того не стало, Та ніщо не пропало. На перший погляд, твір перейнятий гірким усвідомленням марнотності земних утіх і клопотів. Вірш побудовано на часовій опозиції «колись – тепер». Поет, унаслідок хвороби позбавлений фізичної можливості провадити звичне для себе приватне та громадське життя, активно працювати та відпочивати, виряджає свою думку в ті місця, де його колись невтомний дух раніше чи то заспокоювався, набирався сили, чи, навпаки, збурював людську громаду до шляхетних справ. Персоніфікована думка (типове для Франкової художнє явище уособлення абстрактних понять) гуляє по лісі, збираючи гриби, ловить рибу в ріці, вирушає на народні збори – тобто займається улюбленими, «сродними» справами самого поета, буває там, де сам він так хотів би ще хоч раз побувати… У цьому сенсі твір – це ліричний автопортрет автора, обрис граней його правдивого профілю як живої, повнокровної особистості. Проте щоразу «дійсність сувора» накладає табу на ці прості земні радощі й турботи, забороняючи не те що «безсилому тілу» ліричного героя – ба навіть його думці вступати до «її раю земного»: «Обійдешся й без того», – двічі лунає жорстокий присуд. Що ж, минулося?.. Sic transit?.. Omnia transit, omnia mutant (лат. усе тече, все змінюється)?.. Так, так і ще раз так. Але до цієї одвічної істини поет вносить істотну поправку, чітко сформульовану в останніх рядках твору: «Тепер того не стало, / Та ніщо не пропало», – ця Франкова поетична формула закону збереження духової енергії, зафіксована напередодні відходу у вічність, – одна з найістотніших його ліричних філософем, висновкова максима цілої його життєтворчості. Усе минає, але ніщо не минає даремно. Omnia mutandur, nihil interit (лат. усе змінюється, але ніщо не зникає) – провідний принцип античної філософії, якому форми поетичного афоризму надав Овідій у ХV книзі «Метаморфоз». Кожна зернина, що впала на родючий ґрунт, неодмінно проростає в рослину, рослина дає цвіт, цвіт дає плід – така природна й божественна водночас логіка буття. Кожна добра справа примножує суму добра, кожне щире слово примножує суму правди, кожен свіжий образ примножує суму краси. «<…> В рух мас вносить кожда душа / Частку свойого льоту», а духові вартості непроминальні. На порозі вічності поет-мудрець, зболений, самотній і хворий, на власному гіркому досвіді остаточно збагнув фатальну скінченність людського життя, неможливість повністю зреалізувати ідеї й потенції, втілити в життя всі плани і мрії, невловність, ба навіть примарність радісної миті особистого щастя, зрештою – минущість усього сущого. Проте, всупереч усім негодам, він не втратив любові до життя, не зневірився у високих ідеалах своєї юності, гордо доніс прапор «щиролюдського» гуманізму та свідомого націоналізму до самого смерку, коли напередодні визвольних змагань 1917–1921 рр. його було покликано в інший світ. * * * Софія (Зоня) Юзичинська Не індивідуальне страждання, а передчуття великих випробувань і великого майбутнього свого народу у ХХ ст. стало головним предметом його передсмертних філософсько-ліричних розважань. Про це переконливо свідчить національний заповіт-повчання«Зоні Юзичинській» (3 лютого 1916 р.). Цей твір постав як зразок альбомної лірики, оскільки Франко записав його до блокнота сестри милосердя, а разом із тим студентки-слухачки Львівського університету Софії Юзичинської, що доглядала за хворим письменником у «Приюті для хорих і виздоровців Українських Січових Стрільців» при Народній лічниці по вул. П. Скарги, 2 у Львові. Та насправді ця поезія є не так ліричною присвятою конкретній адресатці, як афористичним узагальненням Франкового етичного кодексу – кодексу правди й справедливості: Не мовчи, коли, гордо пишаючись, Велегласно брехня гомонить, Коли, горем чужим утішаючись, Зависть, наче оса та, бринить, І сичить клевета, мов гадюка в корчи, – Не мовчи! Говори, коли серце твоє підіймається Нетерплячкою правди й добра, Говори, хай слів твоїх розумних жахається Слямазарність, бездарність стара, Хоч би ушам глухим, до німої гори, – Говори! Автограф вірша “Зоні Юзичинській”. 3 лютого 1916 р.   Це справді Франків «символ віри», його profession de foi. Говорити правду «благовременно і безвременно», тільки правду і нічого, крім правди, – життєвий принцип, якому він не зраджував ніколи і який заповідав своїм нащадкам як найвищу істину. Від світання «молодечого романтизму» й до самого смерку в його серці жив «правдомовний Джеджалик». «Не мовчи!», «Говори!» – імперативи, рівно ж прості для розуміння, як і складні для виконання. Пригадаймо: Блаженний муж, що йде на суд неправих І там за правду голос свій підносить, Що безтурботно в сонмищах лукавих Заціплії сумління їх термосить. Саме таким «блаженним мужем» був Франко; саме такими волів бачити своїх «спадкоємців в царстві духа». * * * Ще один «прощальний» твір Франка присвячено іншій сестрі-жалібниці – Софії (Зосі) Монджейовській-Гончар із того-таки «Приюту для хорих і виздоровців Українських Січових Стрільців», де письменник перебував з 13 листопада 1915 р. до 15 березня 1916 р. Йдеться про вірш «Ще не близько весна…» (написано 17 лютого 1916 р.): Ще не близько весна, Лід ще ріки стина, А мороз вуха й пахви щипає. В приютян новина Не смішна й не страшна – Панна Зося у стрільці вступає. Ще в затиші війна, Але в марті вона Розгорітися наново може. В кухні нудно, невже до якихсь інших діл, Тріску бомб та гармат, свисту стріл Поривається серденько гоже? В неї ще сім сестриць, а в приюті вона Нібито милосердя сестрою, Воно ще молоде, До лиця їй буде У стрілецькім сірім однострою. Се ж сама ще весна! Цвітка мов запашна, Що зір радує самим лиш видом. У мужеськім однострою Жить з стрільцями сестрою Їй не буде ні страхом, ні стидом. Молоде та міцне, Кріс без труду двигне, Зручности теж їй не позичати. Про смерть думки нема, З иншими чи сама Піде в розвід розставити чати. Се ж сама ще весна! Зітхне часом вона, Чи сплакне в муштрі при якій хибі – Зараз усміх засяє, Серця всіх звеселяє. Молодости, щастибі, щастибі!   Софія (Зося) Монджейовська-Гончар   Достоту: цей простий, художньо невигадливий, але дивовижно щирий, зворушливий вірш звучить так, ніби нині написаний. Тоді, як і тепер, в Україні тривала війна, і патріотично налаштована молодь не вагалася віддати своє життя за Батьківщину. Юнаки і дівчата брали до рук зброю, аби відстоювати національні інтереси та виборювати свободу. Серед них була і «панна Зося» ‒ Софія Монджейовська-Гончар, яка дбала про здоровʼя письменника у стрілецькому «Приюті». Те, що ця зовсім юна дівчина самохіть, з доброї волі, без примусу ставала до лав Січового Стрілецтва, промінявши легковажні сукенки на армійський однострій, до глибини душі зворушувало хворого, немічного Франка, який своїм поетичним та публіцистичним словом виховав цілу ґенерацію «Молодої України», а національно-визвольному рухові віддав найдорожче, що мав – своїх синів, Петра й Тараса, які також стали «усусусами». Прикметно, що поет трактує такий дівочий вибір без сексистських упереджень, зі симпатєю, щирою повагою та непохитною вірою в шляхетність намірів та успіх патріотичної справи. Nota bene: і в сиві свої, присмеркові літа Франко зовсім не хворів на старечу мізантропію; він не кляв свою долю, а, доки змога, дякував Богові – «не молитвами, а своїми трудами» – за священний дар життя. Мабуть, саме тому в одному з останніх своїх віршів благословляв молодість, весну життя: «Молодости, щастибі, щастибі!».   * * * І, мабуть, саме тому по грізних візіях воєнних жахіть до естетичної свідомості поета нарешті прийшов «Приємний вид» (8 лютого 1916 р.). Приємний вид, коли бурхливе море Після хуртовини втишається, Коли після важких сльотливих хмар Лазурем небо чистеє пишається, Коли війна нелюдяна кривава На мир переміняється, І ворожнеча між двома людьми лукава Щирою приязню устороняється. Провідним образо- та смислотворчим чинником цього невеликого твору є мотив стишення бурі, ймовірно, запозичений із Біблії: лише в тиші і спокої чутно голос Божий, лише тоді промовляє він до людських душ, коли вони звільняються від марноти й ворожнечі. Порівняймо розгорнуту алегоричну картину богоявлення (теофанії) в старозаповітному оповіданні про з’яву Єгови пророкові Іллі з Першої книги Царів (1 Цар. 19:9–13), а також її численні відгомони у Новому Заповіті (див., зокрема: Мр. 4:35–41; Мт. 8:23–27; Лк. 8:22–25). Цей мотив також широко розгалузився у творчості Франка (від ранніх поезій «Схід сонця» та «Путь життя» до пізніших варіацій у новелі «Сойчине крило» та філософській поемі «Мойсей»). Сьогодні, коли на східних рубежах нашої держави знову ллють свою кров новітні каменярі – оборонці нашої свободи, а найбільшою мрією кожного українця, малого й великого, є мир, ця зворушливо-проста мініатюра звучить по-особливому щемливо й пророче. На такій ясній, погідній ноті всезагального примирення, на такому гармонійному акорді урвалася остання струна Франкової ліри. Катастрофа породила катарсис. Страждання дарувало очищення. Буря стишилася. І промовив голос Єгови. Франків дух повернувся на круги своя. Він остаточно віднайшов «божеське в людськім дусі». * * * Про що вони, останні твори Франкової музи? Про любов до життя і людей. Про прості земні радощі й насолоди – грибництво, рибальство – та їхню минущість. Про швидкоплинність часу та неможливість сповільнити, затримати чи обернути навспак його стрімку бистрину. Про гірку мудрість старості і весняний чар молодості. Про правду й брехню. Про війну і мир. Власне, про пошук миру, прагнення до нього – в душі, у суспільстві, у світі. Чи віднайшла цей мир Франкова стражденна і бунтівлива душа десь там, у засвітах? Хтозна. Помолімося за неї сьогодні. Може, вона усміхнеться нам із потойбіччя. Богдан ТИХОЛОЗ Авторський проект Наталі і Богдана Тихолозів. ФРАНКО: НАЖИВО


Немає коментарів

Дописати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.

Дрогобич, Погода Дрогобич, Робота Дрогобич, Новини, Drohobych