Интернет реклама УБС

вівторок, 9 травня 2017 р.

Про що мовчать дрогобицькі будинки

Прогулюючись вулицями Дрогобича, неодмінно звернемо увагу на ошатні та чепурні будинки зі старими орнаментами, гіпсовими ліпнинами, барел... thumbnail 1 summary
Прогулюючись вулицями Дрогобича, неодмінно звернемо увагу на ошатні та чепурні будинки зі старими орнаментами, гіпсовими ліпнинами, барельєфами, шляхетськими гербами, більшість з яких за совєтської влади збиті або заліплені. Відчуємо, як гармонійно в архітектурі поєднується старовина з навколишнім середовищем. Про сучасні будинки такого не скажеш!
Кожний будинок – це затверділий згусток історії міста, родини, сім’ї, що мешкає або мешкала в ньому, вулиці, виступаючи одночасно свідком або учасником багатьох подій або обставин, пов’язаних з ними. Історія буття кожного будинку живе в його архітектурі, в цій застиглій на високій ноті пісні, яку спільно склали зодчий і будівельники. він також – вияв смаку замовника, за гроші якого постала будівля. Цікаво, які б таємниці могли нам розповісти дрогобицькі будинки? Почитаємо ці зашифровані послання у вигині їх форм, починаючи з самого серця міста.

Ратуша
Над цілим містом і всією околицею велично домінує гарна будівля ратуші з її високою вежею – пам’ятка архітектури 1920 рр. На неї кожен приїжджий звертає увагу, а її годинник надає місту вигляду величі. На вежовій маківці до 1939 р. оглядовим майданчиком походжав сторож, стежив за появою вогню в місті і оповіщав про пожежу спеціальною сурмою. Під годинником, на чотирьох кутах, стояли напоготові до злету кам’яні орли, зруйновані совітами в 1956 р. Робітники, що їх зруйнували, судово позивалися до влади, бо їм за роботу не заплатили. Будівля ратуші зведена в 1922-27 роках навколо строї вежі за проектом львівських архітекторів Івана Семкевича, Мар’яна Никодимовича та дрогобицького інженера Лева Реутта.
На цьому місці ще в XVI ст. стояла мурована ратуша. Початки тутешнього середмістя губляться в сивині століть. Розширення господарської діяльності, торгівлі, потребували торгового майдану і будинку міського самоврядування. З отриманням у 1422р. магдебурзького права (за иншими даними, це трапилося скоріше) в місті мала бути ратуша. Квадратний майдан та вулиці, що розходяться з його кутів, засвідчують про забудову, здійснену згідно з планом. Можливо, ця ділянка якраз і виникла з наданням місту магдебурзького права. Проте й ця частина не є найстарішою. Можна припустити, що старіша ратуша стояла в центрі иншого майдану, звідки віялом розходяться вулиці Жупна, Бондарська (Юрія Дрогобича), Гончарська, Ягеллонська (нині Данила Галицького). З часом ця місцина стала затісною, тому центр трохи змістився на схід.
З документів відома мурована ратуша з годинником першої половини XVI ст. Королівський перепис 1663 р. також засвідчує в місті кам’яну ратушу, в ній дві великі судові кімнати, міську скарбницю, де зберігався меч справедливості, а на найвищому поверсі – кімнати для сурмача. Вежа покрита бляхою, годинник у доброму стані. Під ратушею стояли м’ясні ятки, а під хатою писаря містилася темниця для злочинців. Ратушеву вежу побудував Іоан Грендош із Перемишля згідно з договором, укладеним з містом у 1551 р. У 1824 р. стару ратушу розібрали і збудували нову. Цей будинок, крім вежі, теж розібрали перед Першою світовою війною, бо дістав великі тріщини і зробився аварійним. Проте найстарішою дільницею міста вважається Зварицьке передмістя, де стоять старі дерев’яні церкви Св. Юра, Чесного Хреста та Параскеви П’ятниці – покровительки торгівлі. В тому районі знаходяться старі вулиці Зварицька, Солоний Ставок, Завіжна. Якраз отой Зварич охороняли оборонні вежі, і це засвідчують назви вулиць Звіжна, бо була за вежею, поряд вулиця Горішня Брама – одна із брам у бік Зварича-міста «сольварів» та «варивод». Таких брам за княжих часів існувало кілька.
У середньовічні часи ратуша, костел (колишній замок руського воєводи) і старостинський замок були єдині найвищі муровані будівлі. У ратуші працюва-ла міська рада, суд, архів, скарбниця, зброярня, в’язниця. В ній також перебував міський кат, виділено місце, де тор-турували та карали. Звідси слуги і міські сторожі виходили на службу. В пивниці (підвалі) містилась винарня, де міщани обговорювали міські та приватні справи. Перед ратушею, в східній частині, на підвищенні стояв дерев’яний стовп ганьби, до якого прив’язували грішників, злочинців і тих, що чекали більшого покарання. Їх виставляли на глум і громадський осуд.
Мала ратуша й свої таємниці, що обросли легендами. Меч справедливості, який відтяв дев’ять голів, уважався наділений особливою силою. Можна було почути про різні пригоди з цим мечем і з тими людьми, які ним володіли. За всю історію Дрогобича таких мечів було дев’ять. Як бачимо, для дрогобичан це число особливе, бо навіть на гербі міста є дев’ять топок солі.
Міську сторожу називали «ціпаками», бо ходили по місту з ціпами, а вночі ще й з ліхтарями і попереджали: «Обережно з вогнем! Пора спати! Не швендяйтесь без потреби по місту». В обов’язки ціпаків також входило стерегти в під-валах ратуші в’язнів. Про них теж можна було наслухатись різного.
У 1776 р. біля ратуші встановили новий стовп ганьби з прикріпленими до нього кайданами для покарання злочинців. Водночас на розі ратуші, зі східної її сторони, на чотирьох стовпах стояв поміст, на якому відбували покуту або кару ті, що продаючи товар, використовували неправильні міри довжини або ваги. Всі міри сипких тіл, кварти, путні, відра мусили бути «ціховані», тобто зі спеціальним знаком. Часто виникали проблеми, бо чвертка с. Грушів не відповідала чвертці с. Лішня. Своєю чергою, як одна так і друга не відповідали чвертці дрогобицькій. Стовп ганьби і поміст простояли до 1824 р. до побудови нової ратуші.
Під час здобуття міста козаками Б.Хмельницького в 1648 р. потерпіла й ратуша, дісталося й годинникові. Пожежа також пошкодила годинниковий дзвін: він трохи розплавився, тому втратив свій первісний звук. Проте механізм виявився здоровим, хоча часто зупинявся. Дзигармістр, що доглядав за годинником, помер, а на його місце гідну заміну не могли знайти. У 1740 р. ратушу відбудували, на її вежі зайняв почесне місце й годинник. Перед тим його почистили, як могли, але він і далі часто зупинявся. Міська рада почала шукати майстра. Серед християн такого не виявилось, і згадали за Сруля Мендловича, який жив на одному з передмість. До того часу в межах міських валів не проживало жодного жида, вони мешкали на передмістях Зваричу, Завіжному, Лані, Війтівській Горі та Задвірному, де мали свої божниці. Десь там жив і Сруль Мендлович. Був він хвацьким до справи, розумівся також на всьому. Пошити взуття дітям, зробити з мідяків блискучі підківки, вистругати з липи якусь фігурку чи зробити гарний замок до скрині було його улюбленим заняттям. За такі втіхи Сруль приносив додому не одну мірку збіжжя, гороху, плесканку сиру чи грудку масла. Брав усе і ніколи не перебирав. До нього звернувся міський війт, і Сруль, хоч на годинниках не розумівся, не відмовився, а взявся до направи. Проте годинник продовжував зупинятися. Сруля лякали, попереджали, змушували. Він відважився на відчайдушний крок: хай місто відступить йому ділянку землі під будинок неподалік ратуші, а він уже припильнує, і годинники регулярно ходитиме. Міська рада постановила виділити Мендловичу біля ратуші ділянку на 18 ліктів довгу і на 15 широку. Місто також своїм коштом звело йому будинок. Після того годинник ні разу не відпочивав. Тим часом сім’я Мендловича збільшувалася, будинок прибудовувався і прибудовувався. Згодом на Ринку один з Мендловичів почав винаймати кам’яницю, і з цього вже ніхто не дивувався.
Догляд за годинником надовго закріпився за родиною Мендловичів. «Дзиґар» на ратуші служив отим часовим когутом, за яким жило місто. Коли годинник вибив 10 годин ночі, це ставало знаком, після якого нікому не дозволялося розводити вогню в печах. Нічний сторож ретельно стежив за виконанням цього правила, заведеного з появою годинника. Протягом усієї ночі він, озброєний алебардою, тримаючи в руці велику ліхтарню з лоєвою свічкою, ходив навколо ратуші і по головних вулицях, попереджаючи міщан:
«Гей! Панове господарі,
Вже десята на дзиґарі!
Гасіть світло, ідіть спати,
Бо знов зрання треба встати…»
У такий спосіб оголошувались та-кож инші години, аж до 12-ї. Традиція трималася довго, доки не розібрали попередню ратушу. На старому годиннику 1927 р. є напис латинською мовою: «Годинник не спить, бо ви не знаєте, який тепер час».
До речі, годинник роботи майстра Міхала Місовича виготовлений у м.Кросно (Польща). Він до нині справно вибиває чверть години, півгодини, години. В часи першого дрогобицького годинника, а це 1475 р., місто вважалося одним з найбагатших міст Червоної Русі.
Були в центрі міста два фонтани. Один напроти театру, другий неподалік ратуші. Останній мав вигляд зелених жаб, які випускали воду в центр басейну. За соціалізму жабам видовбали очі: гадали, коштовне каміння. Потім жабки щезли.
Та не дали міські вожді пропасти добрій справі. У місті постав великий фонтан біля кінотеатру «Аврора», бо пролетарський крейсер потребував великої води. «Аврора» попливла в небуття, а басейн залишився, але без води, і до минулого року виконував роль міського смітника. Доки нові забудовники не надали йому нового, співочо-кольорового, повноводного життя.

Історія деяких будинків
На вул. І. Мазепи, 8, є цегляна будівля, що приваблює око. Триповерховий будинок, балкони якого підтримують оголені атланти, облицьований червоною та білою керамічною під цеглу плиткою, гармонійно поєднується зі своїми сусідами, утворюючи гарний архітектурний ансамбль. Належав він адвокатові Фрідману. Це була шанована в місті людина, до його порад прислухалися вер-ховоди, тогочасна еліта. Нагромадивши кошти, взявши в банку позику, він хотів не відставати від львів’ян, які споруджу-вали ошатні кам’яниці. Мав задати тон для наслідування дрогобицькій еліті. Придбавши недалеко від ратуші земельну ділянку, зніс старий будинок і спорудив особняк, що став одним з найкращих в місті. Саме звідси, від площі Ринок брала початок Стрийська вулиця (давня Замкова), чи Стрийський тракт. За часів ЗУНР частина вулиці до церкви Петра і Павла отримала ім’я І. Мазепи, у міжвоєнний час – Ю. Пілсудського, за совєтської влади - Ф. Дзержинського, тепер знову Мазепи. Будинок зведений у стилі пізнього модернізму. Його автор нам не відомий, але відчувається його талановита рука.
На першому поверсі цієї кам’яниці після війни містилася совєтська «Чайна». Посуд був трофейний, німецький: у Дрогобичі як обласному центрі після війни опинилося багато цінностей з Німеччини. Через 20 років німецькі ресурси вичерпалися, «срібло» розікрали, а «Чайна» перетворена на «Пиріжкову».
На розі вулиці І. Мазепи та Театрального майдану стояв двоповерховий будинок І.Шумахера. Той замолоду працював різником, торгував телятиною, доробився і вибудував кам’яницю, де відкрив крамницю м’ясних виробів. Через надмірне споживання зробився надто огрядним, тому в крамниці торгувала його дружина. Напроти існував невеличкий скверик, стояли лавочки, бив фонтан. Після війни на тому розі продавали «газ-воду», морозиво, був кіоск «Союздруку». Місто мусило набути соціалістичного вигляду. Кам’яницю знесли. На її місці поставили примітивний будинок з книгарнею «Каменяр».
Сотні раз проходячи Театральною площею, пильно вдивляюсь у вікно на другому поверсі будинку, в якому до 1944 р. містився Народний дім, чи, бува, не визирне з нього подихати дрогобицьким повітрям Іван Франко, який у ньому в 1913 р. читав свого «Мойсея». З протилежної сторони на нього дивиться книгарня «Каменяр», назва якої слугує охоронною грамотою. Стоїть «Каменяр» і лупає розумом пиху, зазнайство, глупоту. Чи вистачить йому сил для цього?
Наприкінці 1930 років «Маслосоюз» відкрив у Дрогобичі невеликий переробний пункт молока. За перших совітів його називали малозаводом, щоб місто, тоді обласний центр, мало більше заводів і відповідало політиці індустріалізації. Таким він залишився і за німецької окупації, і після війни. В центрі міста, біля того заводу стояла величезна гора леду, присипана товстим шаром трачиння. Він використовувався для охолодження молокопродуктів. Ця гора поступово осідала, по краях блищали мокрі місця, навіть пробивалися невеликі струмочки. Лід зберігався до глибокої осені.
На вул. Стрийській виділяється красива триповерхова споруда з червоної цегли. Постала вона ще за Австрії на полі отців Василіан, яке називали Яворщина. Монахам продали Кармелітський монастир і костел на церкву Св. Трійці. У цій кам’яниці містилися повітовий суд, в’язниця та податкова служба. У совєтський час казали: з того будинку видно Сибір, Колиму, а в погожий день навіть Аляску – натяк на мис Дежнєва на Чукотці, з якого справді видно Америку. У ньому за перших і за других совітів розташовувалося обласне НКВД, МГБ. Нині про похмуре минуле цієї будівлі майже ніщо не нагадує: усі її поверхи зайняв Дрогобицький педуніверситет. Скільки люду перейшло через цю катівню, до кінця ще не встановлено, і чи буде встановлено? Пошукова робота триває. Кого енкаведисти пустили в «расход», кого заслали сибірських концтаборів. Тут встановлено меморіал жертвам у 2012 р.
У центрі міста, на вул. Панській, де за Австрії працював магістрат, тому виглядала найкраще доглянутою і впорядкованою, стоїть будинок колишньої гімназії, а тепер філологічного факультету ім. Івана Франка. Цю кам’яницю вибудував австрійський уряд у 1846 р. для військової школи. Після її ліквідації у 1858 р. в ній розмістилася новостворена чоловіча гімназія. Відкриттям цього закладу місто завдячує бурмістрові Гнатові Нев’ядомському та його секретареві Янові Зиху. Гімназія перебувала на фінансовому забезпеченні міста аж до 1874 р., коли стала державною. Першим директором гімназії був Броніслав Трасковський. У 1894 р. між будинком магістрату та гімназією встановлено пам’ятник польському пое-тові Адамові Міцкевичу, тому невдовзі вул. Панську перейменували на А. Міцкевича. У 1990 р. її переназвали на вулицю Т. Шевченка, хоч від неї уже відходила вулиця його імені, що одержала цю назву ще за австрійського панування, коли українська громадськість відзначала 85-ті роковини народження великого Кобзаря. Назви вулиць Шевченка та Міцкевича просто поміняли місцями.
У різний час з гімназії у світ широкий пішло багато відомих людей. Навчалися тут Іван Франко, Василь Стефаник, Лесь Мартинович, Микола Колеса, Леон Стенбах (професор Львівського університету), учень Я. Матейка – відомий художник Маврицій Ґотліб та багато инших людей.
Після перенесення гімназії в 1896 р. у спеціально збудоване приміщення, в будинку працювала загальна 8-класова жіноча школа ім. королеви Ядвіги. Після Першої світової війни тут діяла приватна жіноча гімназія і приватна жіноча вчительська семінарія. Студенти навчалися по полудні. Згодом тут розмістилася також жіноча торговельна та промислова школи, хоч вони мали власне невеличке приміщення на вул. Фельнерівка (тепер Г. Коссака).
З північного боку будинку для гімназистів побудували плавальний басейн. Це було велике досягнення міста як у тіловиховному, так і в гігієнічному та культурному відношенні. У центрі міста, привселюдно, напівроздягнуті, купалися гімназисти. Для селян, що відвідували місто, таке видовище виходило поза межі їхньої уяви: одні плювались, инші хрестилися, треті ледь не кидалися на студентів. Колив будинку розмістилася жіноча школа, для неї також відвели день для купання. Перша дівчина, яка пірнула в той басейн, була Кароліна Яців із Завіжної вулиці. Ця визначна для Дрогобича пам’ятка збереглася донині,  хоч неофіційно використовується для сміття.
Як виглядав будинок магістрату? Це була стара одноповерхова будівля, крита гонтою. За час свого існування вона багато разів ремонтувалася і добудовувалася. З боку вул. Панської посередині будинку були парадні вхідні двері, зачинені наглухо – заходили з тильного боку. По обидва боки дверей зробили по троє вікон. Дах був чотирисхилий, ліва сторона його трохи вища. Ззаду будинку примурували одну кімнату – «цюпу», де затримували заарештованих пияків та забіяк. У ній сидів ув’язнений Іван Франко, якого 11-13 червня 1880 р. «цюпасом» (під вартою) провадили з Коломиї до Нагуєвич австрійські «шандари» (жандарми). Діяв також громадський виходок (туалет).
У міжвоєнний час праву половину будинку поляки розібрали, бо вона вже розвалювалася, а ліву відремонтували. На будинку, від вулиці, встановлено таблицю Ю. Пілсудському. У 1913р. на цій вулиці Юзеф Пілсудський оглядав польські стрілецькі дружини. Таблиця, але без барельєфа маршала, збереглась. Її прикриває нова з написом «Міністерство культури України. Заслужений Прикарпатський ансамбль пісні та танцю «Верховина». За совєтської влади у будинку містилася обласна філармонія. На початку 1970 років ліву половину будинку розібрали і добудували для ансамблю «Верховина».
На вулиці Лесі Українки, на захід від колись відомого жидівського передмістя Лан, виділяється гарний з червоної цегли будинок історичного факультету педуніверситету. Колись ця вулиця мала ім’я польського короля Яна Собєського, а за совєтської влади – пролетарського письменника Максима Горького. Збудований він як жидівський сиротинець. Ініціатором будівництва закладу став відомий багач Ильо Фаєрштейн. Проте за втілення ідеї взявся його син Якуб. Кам’яниця вибудувана за проектом і під керівництвом архітектора Францішка Єльонки, інженера Дрогобицького магістрату. Будівництво розпочалося 1913 р., але його перервала Перша світова війна. Відкриття відбулося в 1928 р. Тоді в сиротинці виховувалось 60 хлопців і дівчат. На спорудженні сиротинця працювали місцеві землекопи, муляри, ковалі, столяри. Гроші, витрачені на будівництво, також випомпувані з дрогобицької землі. Опікувався цим притулком директор нафтопереробного заводу «Галіція» Меціс. Знаний старий парубок, він ледь не щодня відвідував його, цікавився побутом, навчанням, виділяв чималі кошти. А через дорогу стояла величезна калабаня, де купалися гуси та качки. Тільки в 1932 р. її частково засипали, і тут постав дерев’яний будинок.
Після 1945 р. у колишньому сиротинці розмістили сільськогосподарський технікум. Потім тут відкрили школу-інтернат для дітей з вадами зору. В 1995 р. у цей будинок, на вул. Лесі Українки, 46, переїхав історичний факультет Дрогобицького державного педуніверситету ім. І. Франка. Відновлення підготовки істориків у Дрогобичі відбулося з проголошенням Незалежності України.
На паралельній вулиці перед типовим совєтської Будинком культури – в СССР таких будівель були десятки – стоїть пам’ятник Великому Каменяреві неподалік вражає своєю архітектурною простотою триповерховий будинок колишньої державної гімназії, збудованої за проектом того ж міського архітектора Ф.Єльонки. Навколишня територія колись входила до Лішнянського передмістя, а вулиця називалась Зелена, за совітів – М. Гоголя. Мабуть, не личило пам’ятникові І. Франка стояти на вул. М Гоголя, тому вулицю І. Франка продовжили, приєднавши до неї колишню Зелену (М. Гоголя).
Будинок, про який йде мова, зведено в 1896 р., що засвідчують латинські цифри MDCCCXCVI на його фронті над головним входом. У гімназії працювала велика бібліотека, кілька тисяч томів друкованих видань, почавши з XVI ст. У коридорах висіли портрети відомих та знаменитих людей краю. Переважно це були роботи викладачів малювання С. Ступницького, Б. Шульца та здібних студентів.
На фронті будинку збе-реглися чотири порожні ніші. До 1945р. в них стояли гіпсові бюсти діячів польської культури. Оповідають, деякі з них ще лежать на горищі того ж будинку. Найцікавіше, що у центральній ніші мало бути погруддя Т. Шевченка. Щирий українець, бурмістр Ксенофонт Охримович переконав інтелігенцію міста, що там має бути саме Шевченко. Бюст навіть виготовили, та українці програли полякам, і його місце зайняв хтось инший.
Тепер кілька слів про Будинок культури (тепер Народний дім ім. І. Франка). Збудований у 1956 р. у стилі сталінського соціалістичного реалізму. Спорудили його на місці колишнього одноповерхового помешкання о. Поліевкта Кміта. Коли у 1922 р. він помер, у будинку не-довго перебували «законниці» (черниці). Згодом оселю розі-брали, щоб на тому місці вибудувати школу. Місто провадило робо-ти дуже повільно, бо до 1939 р. закладено тільки фундамент. Простояв він до кінця 1940-х рр. і ділянку віддали під Будинок культури. 9 жовтня 1966 р. біля нього спорудили пам’ятник Іванові Франкові роботи Якова Чайки, Василя Одрехівського і Еммануїла Миська.

З історії деяких малих камениць
Кожен завойовник, який перебував у місті, залишив слід. Часом було щось збудовано, часом проносилися вихором згарищ. Стара Річ Посполита записала на свій рахунок  перебудований з церкви костел Св. Варфоломія. За неї споруджений костел кармелітів (тепер церква Св. Трійці), дерев’яні церкви бойківського стилю, пам’ятний знак Грюнвальдській битві у вигляді вхідних дверей до костелу із двома мечами. Австрійська імперія проклала залізницю, спорудила вокзал (не зберігся), шляхи, тюрму «Бригідки», освітні заклади, державну гімназію, будинок суду, касу хворих (сучасна поліклініка) та багато житлових будинків. Панська Польща (1919-1939 рр.) залишила полонізацію, пацифікацію та перебудовану ратушу. За неї місто стало цинамоновим, а за більшовиків задротованим.
Також за Польщі українці побудували власну гімназію на розі вулиць П. Сагайдачного та І. Чмоли. Привертає погляд її будинок з куполом, у якому міститься школа № 1 ім. І. Франка. Це не просто будинок і не просто школа – це пам’ятник незнищенності українського духу. Під час жорсткої колонізації та полонізації серед українського громадянства міста визріла ідея спорудити будинок для української приватної гімназії. У 1923 р. сформовано комітет побудови, очолюваний адвокатом Володимиром Ільницьким. Не забуваймо: це сталося на четвертому році після закінчення польсько-української війни. Кошти збирали, як бідному на сорочку. Земельну ділянку пожертвували Йосип Ковальський та Олександр Журавчак. Будівництвом керував майстер Приступа. Освячення фундаменту відбулося в 1926 р. Через два роки купол будинку увінчав вітроріз (флюгер) з літерами РШ «Рідна школа» і цифрами 1928. тоді постав цей будинок. Це насправді «Рідна школа», бо весь український загал міста і повіту зводили її. І батько автора цих рядків Володимир Сов’як з Лішні, тоді молодий хлопчина, продавав свічки на «Рідну школу», а дід автора Павло Сов’як безкоштовно возив кіньми на її будівництво цеглу. Вдумаймося: в 1918 р. закінчується Перша світова війна, в 1919 р. – польсько-українська війна, у країні панує розруха, гіперінфляція, економічна нестабільність. У такий час українці беруться за будівництво гімназії. Наперекір колонізації постає величний будинок. Чи щось подібне могла би звершити сучасна українська громада міста, на 23 році Незалежності, маючи своїх бізнесменів, банкірів і навіть олігархів? Є в кого повчитися, є приклад для наслідування. Та одна біда: ніхто не хоче вчитися – всі мудрі.
На відзначення 80-річчя з дня народження і 20-річчя з дня смерті Каменяра за великого здвигу народу на фасаді гімназії з боку вулиці Сніжної встановлено меморіальну таблицю з написом:
«1916-1936. Великому Синові України Іванові Франкові Дрогобицька Земля»
Тут же висять дві сучасні пропам’ятні таблиці, якими вшанували славних громадян - президента кафедри українознавства при Гарвардському університеті Степана Хемича та поета Петра Карманського.
За роки незалежності в місті, крім пам’ятників, нічого гідного не збудовано. Виходить, бідні люди щедріші, добріші, щиріші у своїх помислах і діях, їх не підточував хробак бездуховності, скупості, захланності, тому могли зробити значно більше.

Дрогобицькі вікна
Усі ми, хочемо чи не хочемо, завжди кинемо оком на вікно чи ковзнемо поглядом по вікнах. Вікна – це щось більше, ніж вікна, це немов очі людини, через які мешканці хат зазирають у світ. Вони різні, як різні і люди, що ними користуються. Серед них є великі і чисті, як очі незайманої панянки. А є малі, примружені, темні, за якими ховається невідома сила. Трапляються неохайні, з розбитими шибками, забуті Богом і людьми. Вони дивляться немічним, байдужим поглядом, мов пристарілі люди, ніби прощаються.
У Дрогобичі вікна найріз-номанітніші, бо місто має свою давню історію. В них, як у всьому, відбився подих віків. Звернімо увагу на вікна церков Св. Юра, Чесного Хреста – вони не такі, як у церквах Св. Трійці, Петра і Павла. І розміри не такі, і форма не така. Костел Св. Варфоломія до 1953 р. прикрашали прекрасні вітражі роботи відомих художників Яна Матейка, Станіслава Висп’янського та Юзефа Мегоффера.
Серед міських вікон є пишні та гордовиті, як у будинку колишнього старости (тепер ліцей). Дивишся на них, і здається, наче ось-ось із них вигляне пан староста чи навіть намісник австрійського престолу принц Карл Габсбург, який тут гостював у квітні 1911 р.
Є вікна будинків дрогобицьких міщан, якісь дивні, непривітні, потемнілі від часу, покриті полудою віку. Ось біля історично-го факультету притулилась, як печеричка, старенька дерев’яна хатчина № 50 з трьома вікнами на вулицю. Під ними не так давно співали діти колядки, а з них виглядали ґазда з ґаздинею, радячись: чи заплатити і скільки, чи «відпукати»? Таких ікон збереглось чимало на вулицях Стрийській, Війтівській Горі, Завіжній. Віконця маленькі, тридільні, дві половинки відкриваються на боки, а третя вгору. Такі притулилися над самою землею. Там, усередині, зовсім инший світ. Уявляєш собі, як двісті літ тому тут мешкали зовсім инші люди, котрі вдягались не так, як ми, говорили не так, як ми, співали инших пісень, мали инші потреби, користувались иншими речами, світили каганцем, свічкою чи ліхтарнею, палили дрова. Тільки кохали та страждали так, як ми. Збереглася від них хоч і брехня, але инша, заздрощі теж не такі, мрія теж инша. Колись заздрили добрим коням, возові, тепер імпортним легковикам.
Ось вікна модерного міста часів нафтової лихоманки – по боках із різьбленим тиньком, викрутасами, ліпниною, барельєфами. Коли на них дивишся, мрієш про щось особливе, казкове, дивне. Бруно Шульц описав Дрогобич, але не звернув уваги польсько-жидівський письменник не лише на місцевих людей-українців, а й на вікна дрогобицьких багачів, що розбагатіли на бориславській нафті. Їхні вікна стали більшими, показово світлішими, а в їхніх кімнатах і в душах збереглася попередня темінь. Розрослися будинки – виросли й вікна, що відповідали розмахові, захланності глитаїв та ошуканців.
Вікна були виявом чистоти чи нечистоти помислів, думок, показником моралі. Жінка, запідозривши свого чоловіка, била коцюбою вікна суперниці, і про це знало ціле місто. Встид і ганьба ставали пересторогою иншим коханкам. На свято Андрія зарозумілій дівчині парубки теж подавали знак. У мороз обливали вікна водою і посипали попелом. Такі дівчата по Різдвяних святах віддавались. Або дівували далі.
Є дивовижно заспокійливі вікна. Хочеться заглянути всередину та позаздрити людям, які там живуть. Багато поколінь помінялося, які дивились у світ Божий крізь них, але краса, дух доброти закладені першими мешканцями, випромінюється і досі, особливо на тих, кому світить сонце у ці вікна.
Вікно ще не так давно здавалося чимось більшим, ніж вікно, крізь яке проникає світло, – це перехід в инший вимір, своєрідна межа між темнотою і світлом, реальним світом і нереальним. Коли в хаті чомусь помирали діти, застосовувався вимушений запобіжний засіб. Аби дитина вижила, відразу після народження її хрестили. А до хресту мати кумові передавала дитину через вікно. Такі діти навдивовижу довго жили.
При народженні дитини у вікні виставляли таріль: як дівчинка, то його перев’язували червоною стрічкою. Це був знак: до хати не має права зайти жінка під час місячних. Часто на підвіконні виставляли миску з водою, аби місяць не  зробив збитків. Свій злодій ніколи не залізав до хати через вікно. Якщо таке траплялось, це означало вступити в спілку з дияволом. На подібний крок ніхто не відважувався. Люди добре знали, коли крадієм був зайда, іновірець, людина, що дотримується инших моральних устоїв, звичаїв. Найбільше такі випадки траплялися під час воєн та лихоліть, і чужинцям було наплювати на звичаї народу, серед якого вони опинилися. Тоді появилися вікна з ґратами – данина часові злодіїв і грабіжників. На деяких вікнах донині стоять віконниці, внутрішні, або й зовнішні. На жидівських корчмах, крамницях вони були залізні, обкуті грубою бляхою.
Коли перші промені сонця падали на шибки вікон, то пару з них збирали пальцем, і цю росу використовували як лікувальний засіб при захворюваннях шкіри. Особливо це любили молодиці, аби мати гарну «церу» і не було зморшок. Під час сильної громовиці у вікно (на підвіконня) ставили засвічену «громову» свічку, спеціально освячену в церкві на Великдень, або образ. На Водохрестя діти із соломи робили хрестики і, притуливши їх до шибок, прикрашали вікна. Не забуваймо: на вікнах, на підвіконні стояли й різні вазони. Вони теж були знакові. За ними могли визначити, чи є в хаті дівчина на віданню, чи парубок до женячки.
Квіти були дівчачі та хлопчачі, приворотні, відворотні, лікувальні; листки і сік використовувались від різних хвороб. З деяких навіть взимку використовувалося листя як приправа до їжі. Серед них виділялися кобітка, фукція, кропивка, буштан, бодак, капуста та ин. У житлових приміщеннях гірської частини Дрогобиччини на  вікнах, і в повоєнні роки зберігалася охоронна символіка у вигляді шестипроменевих розет. Робилося це для того, щоб через вікно не могло проникнути зло. Такі знаки – розети – траплялися і на вікнах дрогобицьких передміщан: Загородів, Зварича, Завіжного, Задвірного.
Багато вікон, особливо ззовні від 1939 року жодного разу не фарбовані, бо квартири зайняли зайди, які навіть не знали, що їх треба фарбувати. За них це мала робити держава, яка дала чужу житлову площу.
Ось так через свої рідні, та різні вікна дивимося на Дрогобич, на світ, а Дрогобич, світ – на нас, і один одного часом не розуміємо…

Дрогобицькі двері
Кожен будинок має вхідні двері. Серед них виділяють масивні, змайстровані ще за небіжки Австрії, їх легко впізнати за довершеністю та чистотою виконання. Вони виготовлені з міцного матеріалу: дуба, ясена, бука, клена. А є ще двері гладкі або різьблені, легкі або тяжкі, з порогами і без порогів, зі старими замками або без них, з дірами і без дір, з клямками і без них.
На багатьох дверях збереглися дати їх виготовлення, прізвища майстрів чи назви фірм. Так на дверях музичного факультету бачимо вирізьблений автограф латинськими літерами «Е. Копалко, Дрогобич», на дверях історичного факультету – візитівку, витиснену на блясі, теж латинськими буквами «Н. Сеіферт – Дрогобич». За совєтської влади з’явилися дешеві двері з тирсоплити і навіть картону.
З дверима пов’язано багато повір’їв і забобонів. Переступити поріг означало зробити крок до великої справи.  Якщо поріг переступав жебрак, то з хати не мав вийти з порожніми руками. Поріг вважався святим, його цілували, повернувшись додому по тривалій відсутності. На багатьох порогах, дверях чи одвірках висіла чи була прибити підкова – символ щастя. У давнину люди знали коли, в який час і годину, на яке свято, на поріг чи за нього покласти сокиру і переступити через неї – для здоров’я, для добра, аби у хаті велося. Часто на одвірках розміщувалися різні охоронні елементи. Як обереги використовувалися солярні знаки у вигляді розет, найчастіше шестипроменевих. Їх бачимо збоку при одвірку дверей дрогобицького костелу та над дверима дрогобицьких дерев’яних церков.
Багато дверей зафарбовані, і годі дізнатися, що під фарбою. Завіси на дверях теж різні, на деяких із залізним «ракишем» на цілий півперек дверей. Сам ракиш теж відповідав розмірам та призначенню дверей. Якщо вони в хліві, коморі, то він простий, гладкий, а якщо двері головні, то він у вигляді листків виноградної лози, квітів тощо.
Двері до церков, комор, крамниць незрідка металеві, ковані, масивні. Двері – це візитки кам’яниць, будинків, хат.
Коли злодій обкрадав хату, люди казали: «Все винесли, хіба клямка лишилася». Тепер двері у старих кам’яницях без старих бронзових чи мідних клямок. Навіть у дрогобицькій ратуші на масивних дверях немає старих клямок. Багато дверей без клямок і відкриваються ногами. Отож де клямка, яких торкалися у Дрогобичі Іван Франко, Філарет Колесса, Василь Стефаник, Лесь Маринович, Модест Мецинський, Соломія Крушельницька, Стефан Ковалів, Ян Матейко, Артур Гротгер, Іван Боберський, Степан Бандера та инші відомі люди? Ми вже з ними ніколи не привітаємось, стискаючи руками ті самі клямки.
Старі клямки гармоніювали, відповідали розмірам та масивності дверей, котрі виготовлялися за індивідуальним проектом, здебільшого у місцевих ковалів. У Дрогобичі вистачало і місцевих ливарників. На вул. Бориславській, над потоком, існувала прекрасна ливарня, де виливали навіть дзвони.
Довго бронзою виблискували клямка на масивних дверях будинку старої гімназії (тепер філологічний факультет), які відчиняли відомі професори, гімназисти, студенти. Зникла ця клямка.
Двері виконували й инші завдання. На Водохрестя дяк чи священик крейдою наносив на дверях знак Хреста. Легенда розповідає: під час чергового татарського наскоку на Дрогобич один передміщанин із церкви на Лішнянському передмісті, коли нехристи обступили церкву і хотіли її підпалити, зняв двері, поклав на спину і з ними прийшов додому. Церква згоріла. Він залишився живим із врятованими дверима, які довго зберігалися у Михайловичів на вул. Зварницькій як двері до його стодоли. Можливо, вони й нині в когось є. про дурного, який не відвідує церкви кажуть: «Пішов дурень до церкви та приніс двері». Двері від стодоли, стайні, хліва використовували на підстилку для різання свиней. На дверях часто переносили важко хворих.
Стародавні двері рухалися на «вереях» – спеціальних округлих виступах. У старих дерев’яних дверях замком слугував зубчастий засув. Як ключ використовувався серп. Залізні замки мали залізні ключі. Ключ не просто відкривав двері. Це був символ! Місто, поселення мало такий ключ, ним дорожили. Втрата його розглядалася як нещастя для міста. Почесним гостям його виносили на подушці чи в спеціальній мисці. Гість торкався до нього і ставав почесним громадянином. Ворог також вимагав, аби йому підносили ключа.
Були й висячі замки – «колодки», чисто галицький винахід. У чеських хроніках, та й у розмовній мові, такий замок називали «руським».

Петро Сов’як

Коментувати ВКонтакті



Немає коментарів

Дописати коментар

Recent Posts

Loading...